Я вірила в чудо з диинства...

Чекала його все життя...

Хотіла побачити зблизька,

Відчути, як серця биття...

 

…Поворотний момент (Оповідання)

Вийшла заміж, народився син. Потім донька. А я – кілька років ніяк не могла вийти з важкого депресивного стану. Депресія – це почуття в нокауті. Ти ніби й дихаєш ще, ніби живий, але як мертвий: життя зупинилося, ти нічого доброго не відчуваєш, не бачиш – ні в собі, ні в людях, ні в житті… Все здається непоправно чорним, безглуздим, втратившим цінність. Якщо з цього стану людина довго не виходить – то втрачає навіть сенс життя. Так було і зі мною.

В подружньому житті – повна руїна. Мої рожеві мрії зникли в чорних хмарах щоденної реальності. А я – перетворилася в спустошену людину, яка не бачить майбутнього. Двоє діточок тримали мене при тямі. Це був той єдиний промінчик світла – в чорній ямі мого болю. Аж раптом… Аж раптом, і цей промінчик згас, коли одного разу, після чергового безумства чоловіка, діточки підійшли до мене обоє і в один голос сказали зречено: «Ніж так жити, то краще померти!»

Я не розуміла, звідки в їх голівках взялися такі слова! Синочкові було біля  семи років, а донечці – біля двох з половиною.

Та коли діти сказали ці слова – мене переклинило: «А справді?! Для чого нам всім мучитися у цьому житті?! Немає в ньому нічого хорошого! І дітям потім доведеться так само мучитись, як мені! Бо життя – нічого не варте! Світ – злий!»

Ці думки блискавицею пронеслись у моїй голові і я вже знала: нам всім трьом потрібно піти з життя! Але, як це краще зробити, щоб не дуже боляче?!..

І я гарячково стала перебирати варіанти, про які колись читала в художній літературі: може це?.. а може так?.. а може… Але все, що було доступним для мене – не давало гарантії, що воно пройде без особливих мук.

Безумство? Так! Але це таки було зі мною. І я в пошуках кращого варіанту самогубства – розгубилася, підійшла до вікна, в розпачі глянула в небо. Автоматично вирвалася думка: «Господи, яку смерть краще?!..»

Те, що сталося в наступну мить – було несподіваним надприроднім втручанням! Мене внутрішньо ніби хтось струснув – привів до тями! Раптом стало ясно, що хтось поганий хотів нас з дітьми згубити. А Хтось добрий – мене в цю мить зупиняє! Я зрозуміла, що зупиняє мене той, до Кого я тільки що звернулася!!! Це – Господь! Ось Він – поруч!

Це було очевидним, хоч і невидимим фактом! Я розридалася полегшено, бо це Господь, до Якого звернулася – говорив до мого серця тим дивовижним божественним розумінням, яке на мене зійшло і відкрило очі на те, що відбувається!

Я плакала і просила Господа керувати нашим з дітьми життям та вивести нас з цього життєвого тупика, з якого ми не бачили виходу! Сльози, як і слова, лилися рікою – самі собою! Я просила Господа дивні для мене речі, але на той момент – це, так само, було само собою зрозуміло: «Господи! Ввійди в моє серце і керуй ним! Я не хочу більше сама керувати, бо вже докерувалася, що хотіла піти з життя! ВедиТИ нас по життю!»

Це були щирі слова врятованої людини. Я знала, що Той, Хто прийшов мені на поміч – реальний, хоч і невидимий, Спаситель Господь. Як і зло, що нас хотіло погубити – хоч і невидиме, але це реальна ворожа істота!

Зараз я знаю, що коли Бог проливає світло (робить все ясним та зрозумілим, явним та очевидним) – темрява зникає. Таким чином, зло втрачає ініціативу та вплив на людину. А тоді мені ще було зрозуміло і по самій ситуації: мої слова і сльози вичерпались. Я виговорилась і виплакала все, що назбиралося в середині моєї змученої душі за роки мого подружнього життя. І на мене зійшло таке умиротворення! Після цього випадку я змінилася – стала менше ранима. І, як би не було мені важко, – я витримувала!

А згодом я стала помічати, що Господь таки направляє мене в житті. Навіть, коли я вперто хотіла робити по-своєму – Він мені не давав це зробити, а спокійно скеровував мене Сам: так, як було мені на добро. Як колись малими нас вів за руку хтось з батьків: впевнено і з любов’ю.

Крок за кроком – я йшла в потрібному напрямку, в якому мене вів Господь. В Його плані було зробити нас з дітьми не тільки щасливими у земному житті, але і дати нам можливість мати співпричетність до небесних благ. Це були різні реальні видимі прояви Божої любові та могутності в нашому житті. Їх так було багато, що описати все – просто нема змоги. Це би вийшла не одна книга. Кілька раз я повинна була померти. І кожен раз чудом, на очах лікарів, але без їх втручання чи ліків – зникали:

– нещасний випадок, коли лікарі констатували смерть, бо пульсу не було, бо серце вже не билося, а мозок мав по їх словам, бути мертвим від довгого перебування під водою без кисню;

– наслідки важких травм (зараження крові від переломів, майже повна втрата зору та крововиливи у мозку, тоді ж виявлена і пухлина мозку)

– у 97-му – величезна онкопухлина в черевній порожнині з довготривалою кровотечею та високою температурою, яка після запізнілого звертання до лікаря та діагностування в онколікарні засмутила навіть лікарку, а через 2,5 дні зникла безслідно без лікування.

У всіх цих випадках основним ліком було те, що в ці критичні моменти я зверталася до Бога, каялася в чому було.

Але, що цікаво… В житті кожної людини може писатися повна чудес її особиста дивовижна книга – книга іншої сторони людського життя, – невидимої. Як казала моя бабця: «Краще один раз самому побачити, ніж сто раз почути».

Я бажаю всім бачити дива Божі – в своєму житті реально і щоденно!

©Віра Шрьодер (Шепель)

 

       МНЕНИЯ          РАССУЖДЕНИЯ           ПОЖЕЛАНИЯ          ВОПРОСЫ

* Инструкция по использованию системы комментариев