В останню путь

В «останню путь»

Колись в страху спостерігала

Ці проводи «в останню путь»…

А потім – в Біблії читала,

І Слово Господа приймала:

Спасенні мертві – оживуть!

Й що душі праведних – йдуть в небо,

А грішних – в черево землі,

Й кожен вирішує для себе,

Чи в покаянні є потреба,

Чи помирати їм – у злі…

Щодо земних понять колишніх

Давно у серці мала бунт,

Скажіть, без цих патякань лишніх:

А ви? Куди провели ближніх?

На небо – чи лише у ґрунт?

Якщо на небі їх оселі –

Для чого їжа їм, пиття?

І всіх обрядів каруселі,

Молитви ваші невеселі,

Чи втрати біль та співчуття?

З любові вам сказати мушу:

Присмертно рідним Бог поміг:

Понесла лиш розлуки ношу:

Спровадила спочатку душу,

А після цього – тіло їх.

І знаю, що пішли – до Бога!

Тож не турбую дух своїх,

Й за них не маю вже тривоги,

Й собі не прошу в них нічого,

Бо знаю: це великий гріх!

Не можна з мертвим говорити,

Христос, хоч й вмер – але й воскрес!

То і просіть Його відкрити

Для вас духовне, й пояснити,

Щоб в вірі – росту йшов процес.

Бо вчив Господь про все це – строго,

Тож будьте вірні до кінця!

Й просіть – не мертвих, а – Живого!

У плоті втіленого Бога,

А в Його Імені – й Отця!

А ви? Подбали ви за ближніх?

Чи готували душу в путь?

Чи тіло – в ритуалах лишніх,

Марнотних, і цинічно пишних,

На катафалку повезуть?..

А потім з совістю у змові,

Такі «добренькі» та «святі»,

Свої «даруночки» святкові,

На гріб несете знову й знову,

У суєвірства темноті?..

Тілесна їжа – не для мертвих,

Бо тіло їхнє вже в землі,

Чому ж продовжують всі вперто,

Складати з мертвими – оферту,

Й сидять в лукавого в петлі?..

Любові Божої – немає…

Ані до себе, ні до них…

Бо «всі так роблять», за звичáєм,

І ходять понад прірви краєм,

Й згорають в злості, як сірник…

Про віру й Бога – лиш дебати

В житті примарнім, наче дим,

Хіба час є про душу дбати?

Лиш би поїсти і по…рати!

Й живуть стурбовано земним:

Проллються сльози жалісливі,

При згадці тих, кого нема!

Й собою горді та щасливі,

Ввіп’ються в цінності фальшиві,

Проживши це життя – дарма…

Сказати – мушу:

Згублять душу.

© Віра Шрьодер (Шепель)