Під Божим захистом (коротка історія моєї сім'ї)

 

 

Я народилась в селі Сільниця, Тульчинського району що на Вінниччині. Мої батьки вчителі, тато - історик, мама вчителька математики-інформатики. Я постараюсь коротко описати цю історію, те що сталось з моєю сім’єю і зі мною окремо, і все це велике свідчення того, який великий і сильний наш Бог!

Моя мама християнка, вона знайшла Бога ще коли я мала родитись, тато не хотів знати Христа. Тато був за справедливість, і коли виявив у школі певні оцінки в атестатах дітей – не став мовчати про те. Його незлюбили. Почались цькування, погрози… дійшло до того, що його звинуватили у смерті ненародженої дитини, хоча це було неправдою, були свідки і є всі експертизи з області, які вказували на те, що те все було неправдою. Я була досить мала тоді, смутно пам’ятаю це все… Пам’ятаю, що були постійні погрози татові, розмови батьків про суди, тато почав пити… Але я дуже чітко запам’ятала ніч з 5 на 6 серпня, коли нас прийшли убити… 

2004 рік. Мені було 10 років. Я прокинулась близько 12 ночі від криків, вийшла в коридор і побачила таку картину: тато присів під стіною, а його залізною вішалкою для одягу (яка була зірвана зі стіни) били… Мама взяла швабру, почала бити нападника, тоді останній схопив швабру, потягнув на себе, мама пустила її, нападник впав, і ми закрились в хаті. Було неймовірно страшно. Мені згадались тоді фільми-бойовики і татові книжки про кримінал. Батьки не розуміли що відбувається. Тоді полетіла шибка вікна… Прокинулась моя, менша за мене на 5 років, сестричка. Далі ті хлопці вибили повністю вікно за хатою, і почались погрози, типу «поріжу, спалю, кину гранату, я кілер, уб’ю…» Скажу ще, для більшого розуміння, що жили ми там на полі, у невеликій хатині, з намірами будуватись там. Сусідів не було, тому ніхто нічого не чув, і врятувати нас ніхто не міг би. Телефонів теж не було тоді, загалом здійснити їх чорні плани їм не заважало нічого.  Нападники то відходили, то підходили до вікна, було дуже темно. Тато стояв з ножем біля вікна, ми з мамою сиділи на ліжку і прославляли Бога, іншого виходу не було. І весь цей час ми слухали погрози на свою адресу. І отак от всю ніч… Бог просто не пускав їх до будинку. І ранком дивом ми врятувались. Тата друг йшов рано до нього чомусь, почув те що робилось в нас, повернувся, взяв машину з хлопцями, і поїхали нас визволяти… Виявилось, їх було четверо, двоє немісцевих, і вони прийшли убити…. Я бачила як зловили одного, били у нас на подвір’ї. Міліція їхати не спішила, ну це і не дивно. Далі знов суд, групове, один взяв все на себе, амністія… Висновок, що у цьому світі справедливості не було, не має і не варто її навіть шукати. Мама казала татові віддати Богу в руки все, а він не хотів… Звісно, йому було дуже важко, його несправедливо обвинувачували в тому, чого він не робив, всі оті суди, непрощення… мама завжди молилась і вчила віддавати все Богу в руки.

То була найстрашніша ніч в моєму житті. Я ніколи не забуду як Бог врятував тоді. Далі я чула, як приходив до тата один чоловік, і казав що та ніч – то були лише квіточки, ягідки ще будуть…  Отак ми жили. В постійних страхах. І постійно поруч був Бог.

Потім ми змінили місце проживання, тато не хотів, але по-іншому не було як. Ми переїхали на батьківщину мами, в м. Бершадь, де і зараз проживаємо. Коли мені було 13 років, тато помер, у його 36 років. Серце стало. Він не витримав.  Спочатку жили в будинку маминої сестри, типу на квартирі, далі в бабки, а потім, вже після смерті тата  Бог благословив нас будинком. Своїм будинком! І тут видно Божу руку: мама одна, нас троє (найменшій було рік коли тато помер), і ми маємо будинок… Бог, Він прекрасний! Він ніколи не залишав нас!

Це була одна історія. Коротка історія моєї сімї, моїх батьків. Це те що пам’ятаю я. В моєму письмовому столі стоїть велика папка з документами, різні рішення судів, експертизи і тому подібне…  Далі я розповім про себе, те що переживала я особисто.

Я більш-менш добре вчилась у школі, не звертала увагу на хлопців, на відміну від моїх однолітків. Але коли мені лиш виповнилось 16 – я таки закохалась. Я не знаю як те сталось. Я просто гуляла з подружкою, як зазвичай, а він приїхав до неї, віддати якісь книжки. І побачив мене… Тоді приїхав ще, ще і ще… Тоді ми почали зустрічатись. Він був на 5 років старший за мене, розумний, гарний. Зелені очі і не сильно коротке волосся. Це був хлопець моєї мрії. 

На той час я не була велика християнка. Я відвідувала церкву, але жила як всі інші люди. До Бога зверталась рідко, здебільшого коли мала якісь проблеми. Я все розуміла,  що є Бог, я бачила життя моєї мами, бачила що Він робив для нас, і все ж, у мене не було з Ним стосунків. Мій хлопець не знав що я християнка.  Я те гарно ховала, можливо соромилася тоді того, боялась що кине. Але пройшло приблизно півроку, я побачила те, чого не зможу до кінця пояснити. Я побачила страждання в нього, якийсь біль в душі... Щось таке, що заважало йому жити нормальним життям. Тоді я сказала що я християнка, я розказала про Бога, Хто Він, Який Він, розказала про свою церкву, що я протестантка, а  не виконую різні обряди, які нікому не потрібні, як у православних, наприклад, здебільшого. Того вечора я підняла коханому настрій. Він довго сміявся з мене, я навіть думала що можливо покине. Але не кинув. Наші стосунки міцніли, нам було добре разом. Тоді почалось інше, і чим далі, тим частіше, ночами він звонив мені і різав руки. Виривав з м’ясом куски шкіри і страждав. Та навіть коли ми тільки почали зістрічатись, його руки були вже різані, починаючи від плеча – і до зап’ясть. Його друзі розповідали що він вішався не раз, але встигали знімати, стрибав зимою з моста…

Тоді я нікому не розповідала про це. Що я переживала тими ночами знає лише Бог і я. Коли він звонив, казав що кохає, більше мене ніхто так не покохає, виключав телефон – і все… телефоную – абонент не в зоні. Я плакала і молила Бога, щоб щось зробив. Тоді бувало вмикався телефон його, він передзвонював, я чула що все добре. Або приходив вночі вже з порізаними руками. Рани були досить глибокі, деякі йому зашивали.  Інколи коли він отак звонив вночі, я чула що він собі щось зробить зараз, я говорила що зроблю те саме, і помагало, він заспокоювався. Деякі люди і знали про нього та його такі нахили, одні казали що він мене шантажує, інші – що дурний. Але не було правдою ні те, ні те. Він був розумний, адекватний, ніколи не шантажував мене. Для мене багато робив, а взамін просив щоб лиш була поруч.

Так ми прозустрічались  майже 2 роки. Тоді ми говорили більш серйозно про весілля, і я розуміла що ці стосунки та мають чимось закінчитись. Але весілля… він не віруючий! Він ходив кілька разів зі мною до церкви, за нього молились, він казав що почувається щасливим, він відчував що Бог є! Але не хотів Його знати. Він любив Мерліна Менсона, відомого сатаніста, слухав його музику, де велась пропаганда наркотиків, суїциду і тому подібних нехороший речей. І тому, не знаю як, але я покинула його. Я молилась, хоч і рідко про те, і зараз розумію, що то Бог так допоміг і посприяв, що я змогла покинути хлопця.

 

Я поїхала на навчання, ми рідко списувались і зізвонювались. Він дуже просив мене вернутись, я стояла на своєму, хоч мені важко те вдавалось. За місяць мені мало виповнитись 19 років, і одного вечора, коли я сиділа в гуртожитку і готувалась до сну, мені подзвонив знайомий і сказав що той, кого я любила – повішвся… А ще, вранці, коли я збиралась на навчання, я бачила вночі пропущений дзвінок від коханого…

"Як? Чому? Чому я? Чому Бог допустив?" – ці питання не давали мені спокою. Я думала що зійду з розуму. Я слухала пісні, які ми слухали колись разом з ним, ридала і відчувала сильне почуття вини: він же дзвонив, аби я взяла б трубку – все було б не так!!! Я просто ридала і молила Бога помогти мені і пережити…

То був стан, коли хотілось померти, і розуміла, що якщо помру – то піду до пекла. Ні жити – ні вмерти. Жахливо. Щодо підтримки – в мене її майже не було, дівчата в кімнаті старались розрадити, а так – то навіть з сімєю були перепалки… 

Поїхала додому. Тут знаходились люди, які прямим текстом казали, що то моя вина. Я не могла жити. Я почала шукати Бога, Бог послав мені людину, яка допомогла знайти Його, і я почала будувати справжні стосунки з Богом. 2 роки я молилась, дуже часто плакала, просила Бога щоб Він сказав що я не винна. І Він сказав. В період тих двох років, коли я страждала, Бог помаленьку показував мені чому так сталось, вказав причину. Я згадала як хлопець розказував про магічні книжки, які читав, і тому подібні речі… тоді з його другом я була на цвинтарі, і він розказував що той знав оце все, – диявольщину різну. Мій коханий слухав музику і з депресивними і з суїцид ними текстами. Кожний раз я боляче переживала все те, а останнє що Бог показав – ненароком я знайша його сторінку в соц. Мережі. То просто жах… там все вказує на смерть: музика, відео, картинки… загалом я зрозуміла, що хлопець мій попався на те все несвідомо, він сам не розумів що з ним, але і Бога відкидав. Я знаю, по-особливому важко вирватись від сатани, якщо він отак бере на крючок, тут потрібно бажання і – старатись…бо для Бога немає нічого неможливого!

Ми були схожі з ним, в нас були схожі смаки, погляди, розуміння було, тому мені було вкрай важко пережити те все. Лише дякуючи Богу, я не повторила його долю і залишилась жива. Він був поруч тоді зі мною.

Хочу ще сказати, що ніколи не можна нарікати на Бога, на всі питання «чому і за що» є відповідь. Бог знав, що я витримаю, Він дав шанс тому хлопцю, і Бог знав що він його не використає. Я ж почала по-іншому дивитись на людей. Я більше розумію людей. Я люблю людей… я люблю Бога, який ніколи мене не кинув, навіть, коли кидала Його я своїми гріхами!

Слава і хвала Йому за все!!!

 

       МНЕНИЯ          РАССУЖДЕНИЯ           ПОЖЕЛАНИЯ          ВОПРОСЫ

* Инструкция по использованию системы комментариев