Дорогие друзья!

Вот какая у нас новость: вчера получили с издательства по почте подарочный экземпляр

"Енциклопедія сучасної літератури" ( Энциклопедия современной литературы).

 

В ней сказано, что произведения, которые вошли в Энциклопедию, помогут современным читателям сформировать собственное мнение о вкладе каждого автора в современный литературный процесс. У нас же с мужем, кроме этого, была вот какая цель: донести тем, кто любит поэзию, то прекрасное, чем обогатил меня Бог в данном виде творчества.

 

Ниже приведены образцы моих произведений, которые размещены в "Энциклопедии современной литературы".

 

 Милостью и волей Божьей наша нива на которой трудимся - стала намного больше, и вышла за пределы трёх  сайтов и трёх соцсетей, где мы делимся лучшим: практической жизнью с Богом и тем, что Он сделал в нашей жизни.

 

 Пусть будет во славу Богу всё, что делаем!

 

 

 

 Віра Шрьодер (Шепель)

 

с. Бронівка Хмельницької обл.

Шепель Віра Андріївна (нині – Шрьодер) народилася у мальовни-чому селі Бронівка на Хмельнич-чині. За фахом – технолог по пошиттю одягу. Великий вплив на розвиток творчості та духовності мали рідні: мати – Дубина Євгенія Арсенівна, бабуся – Дубина Ганна Гнатівна, та дідусь – Дубина Арсен. Мати – педагог з вищою освітою, викладач української мови та літератури. Це вона привила любов до рідної мови, рідних місць, рідного краю, до малювання та до всього прекрасного. Бабуся – розвивала кругозір казками, народними піснями, приповістками, неперевершеною дотепністю. Дідусь, який помер дуже рано, до революції закінчив Духовну семінарію. Розпочав своє служіння Богу православним дияконом. В сім’ї, до радянської влади, була Біблія, яку читали як дідусь, так і бабуся. Дивні надприродні події супроводжували з самого дитинства. Яскраво запам’ятавшись на все життя, та ставши зрозумілими лише через п’ять десятків літ, ці події були описані як у прозі, так і у віршах.

В школі та в технікумі – творчі здібності були високо оцінені районною та міністерською комісіями під час рейдових перевірок навчальних закладів.

Та найбільшим поштовхом до активності став найважчий період у житті, у віці близько тридцяти років. У віршах, полегшуючи стан, вихлюпувались почуття, котрі переповнювали душу. Після проходження через розчарування, жорстокість, біль, відчай, людську байдужість та несправедливість – приходило прозріння, відбувалося переосмислення життя та його цінностей. Як дорогоцінні перлини, визрівали нові висновки, нове бачення, нове світосприйняття. Це, як віршований щоденник, назбиралося у багатьох зошитах та чекало свого часу та сприятливих умов, щоб стати доступними для інших.

Різка позитивна зміна у житті та новий етап у творчості почався у 2009 році. Далі – був активно підтриманий чоловіком Віри, якого зустріла через багато років після невдалого першого одруження.

Не маючи спеціальної для цього освіти, пише Віра з захопленням як для дорослих, так і для дітей: цікаву інтригуючу прозу; чудові пісні, які наспівуються одразу з мелодіями; з прикладами людської мудрості та дотепності - казки, притчі, байки, гумор; філософську та пейзажну лірику; лірику кохання, та ін. Намагається все це передати у тій красі та чистоті, яку палко прагне як досягати, так і зберігати. Мова написання українська та російська.

 

Біжить річечка

 

Біжить річечка, біжить!.. Не спиняється!

І у синє-синє небо задивляється!

І питається у кожного, хто стрінеться:

Що за дивний океан вгорі піниться?

Чом по ньому хвилі бігають отарами,

І чому вони так дивно звуться: «хмарами»?

І чому від неї він віддаляється?

Відбіжить – і знов на землю опирається?

Недосяжний він – подиву немає меж!

А до неї його бризки – долітають все ж..

От би їй із ним також подружитися!

Щоб згори весь білий світ роздивитися!

Бігла річеска за небом – притомилася...

Та з надією на обрій все ж дивилася!

Знов манив її в дорогу синій небосхил,

А веселий теплий дощик – додавав їй сил!

 

Чекаю

 

Слово ніжне я чекаю,

Все чекаю-виглядаю,

Як чекає сонце – ранок.

Може пташкою приб’ється,

Може сонцем засміється,

І в душі моїй знайде пристанок.

Ти скажи мені, благаю,

Як земля води, чекаю,

Як чекають грози – літа:

Хай душа моя нап’ється,

Хай з твоєю обійметься

І надії вогник знов засвітить.

Ти прийди, моє Кохання,

Чи вночі, чи на світанні,

Чи в турботах посивілий день.

Хай дорогу – зорі вкажуть.

Нехай вітри – крильми стануть:

Ти до мене музикою сфер прилинь.

Буду музику небесну

Слухати, як поле – весну,

Диво-квіти, диво-трави проростуть!..

Їх для тебе назбираю

І весни душі, розмаєм,

Я встелятиму життя наш путь!..

 

Передчуття

 

Незабудки насіялись з неба ..

значить э неба прийшла я до тебе!..

Ми з тобою насіялись разом,

тільки були розділені часом!..

Як же руку назустріч подати,

якщо нам не сягти – не дістати!..

Небо буде для нас із тобою

тим єднанням руки із рукою:

незабудка в кінцях-горизонтах

з серединкою ясного сонця!..

 

Будет светлым день твой

 

Будет светлым день твой,

Если улыбнёшься!

Будет светлым день твой,

Если ты поймёшь,

Что недаром жизнь нам

На земле даётся,

И недаром ты в ней

Некий миг живёшь...

 

Ты имеешь холст свой –

И на нём ты пишешь...

Ты имеешь холст свой –

Там за мигом миг:

Здесь он... и сейчас он...

То, что видишь, слышишь,

То, что происходит

И чего достиг...

 

Мир, что созидал ты –

Сам в себе ничтожен...

Мир, что созидал ты –

Миражи и ложь...

Время ВСЁ стирает,

И тебя, друг, тоже...

И исправить сможешь –

Если всё поймёшь...

 

Розцвітає ніжний цвіт

(пісня)

 

Розцвітає ніжний цвіт

Мого першого кохання,

Я кажу тобі: «привіт»

А у відповідь – мовчання…

 

Подарую тобі весну,

Чистоту у ній – небесну,

Щоб п’янким буяла цвітом

І зустріла тебе – літом!..

 

Перші проліски крізь сніг –

Лиш для тебе, мій коханий!

Я кладу тобі до ніг

Почуттів букет духмяний!

 

Увійдемо ми крізь весну,

В літа звабливість чудесну,

Й крізь тумани, грози й роси –

Увійдем в розкішну осінь!..

 

Сонця промені – це ти,

Хоч холодний сніг повсюди…

Будуть квіти ще цвісти,

А весни більше не буде…

 

Хай весна в чудових квітах

Дасть вудлуння в наших дітях,

Перший чистий поцілунок –

Розпочне цим дням рахунок!

 

І щасливі будем ми…

Поцілуй мене… обніми…

 

Как не хватает тебя, мама!..

 

Твой уход несла одна я…

Год за годом пролетает!..

Мама, мамочка, родная,

Как тебя мне не хватает!..

 

В моей памяти – ты рядом:

За мгновением мгновенье

Я ловлю сердечным взглядом

Голос, взгляд твой, настроенье!..

 

Ты такой была нездешней:

Доброй, нежной, терпеливой,

Без заносчивости внешней –

Умной, сильной и красивой…

 

И в глазах какое счастье

Вопреки всему горело –

Было солнечно в ненастье,

Когда ты на нас смотрела!

 

Была глупой – сожалею,

Что тебя я огорчала…

Ну, а ты, меня жалея,

Не корила, не кричала…

 

Меня прошлое тревожит

Отголосками событий, –

Это делает, быть может,

Сердце летопись столетий…

 

Хотите – дам советы?

 

Девчонки, милые подруги!

Вам искренне СОВЕТЫ дам:

Благодарите за супруга,

С противным храпом по ночам!

Ведь вы же убедились сами –

Он не с любовницей, а с ВАМИ!!!

 

Благодарите за посуду,

Которая лежит горой!

Ведь есть домá, я врать не буду,

Где кушать нечего порой…

В достатке вы, на самом деле,

Если с посуды этой – ЕЛИ!

 

Благодарите за одежду,

Пусть кучи стирки не страшат!

Ведь кто-то, потеряв надежду,

Тряпице каждой был бы рад…

Вам нужно с радостью глядеть:

Вашей семье – есть что НАДЕТЬ!

 

Благодарите за усталость,

Что накопилась в вас в конце…

Ведь многим так нужна лишь малость:

Прогнать бы муху на лице!..

Здесь – рассуждайте также здраво:

Могу РАБОТАТЬ я на славу!

 

Благодарите за будильник,

Что будит ни заря, ни свет!..

Только у мёртвого в могиле

Такого шанса больше нет.

Скажите здесь по существу:

Всё это значит – Я ЖИВУ!!!

 

Калейдоскоп

 

Жизнь моя – одни осколки!

Вдруг пришла идея: Стоп!

Я от них очищу полки –

Соберу калейдоскоп!

 

Разноцветные кусочки

Аккуратно собрала,

Разместила в нужных точках –

Слово Божье (зеркала!).

 

А затем, прогнав унынье,

Удалила всякий сор,

И в зеркальном отраженьи

Божьих Слов – возник узор!!!

 

Я теперь из той рутины

Тку узоры – на лету!

И прекрасные картины

Заменили суету!

 

Жизнь моя была – осколки!

Било по лбу, било в лоб!

А теперь в души светёлке

Чудо есть – калейдоскоп!

 

Трижды бабушка

 

Бабушка по улице идёт,

Взгляды восхищённые встречает

И того, что ей к полсотне– год,

Верите?!.. Никто не замечает!

 

Парень мимо проходил сейчас,

Взгляд его на ней остановился:

В глубине его серьёзных глаз,

Искренний к ней интерес, светился!

 

Встретился знакомый её лет,

Он, приветствуя, целует её в щёчку.

От толпы парней летит им вслед:

«Батя!.. Ах, какая у вас дочка!»

 

«Батя» – с кулаками на парней!

Как его слова эти задели!..

Их слова – приятны были ЕЙ!

Она смех сдержала еле-еле!..

 

Ведь, она – растоптанная вщент,

В сорок с лишним, бывшим уже, мужем,

Принимала каждый комплимент,

Зная: как лекарство ей он нужен!

 

В тридцать пять – старухою была,

С взглядом умирающей собаки!..

А с разводом – снова расцвела

Трижды-бабушка, с улыбкой, словно маки!..

 

Кто в доме важнее

 

Однажды в доме спор случился:

Кто для хозяев всех нужней?

И всяк наперебой кичился,

Что от других – лишь он важней.

На кухне стол, две табуретки,

И в спальне – пышная кровать…

И две бумажные салфетки

Посмели голос свой подать!..

И мелочь всякая пищала,

Что без неё – ну, вот, никак!

И доходить там начинало,

До оскорблений и до драк!

Но всем кастрюля рты закрыла

(Её опасно «доводить»…

Она, когда в страстях кипела –

Могла и кипятком облить!..)

 

Кастрюля хвалится в истоме:

«Ни в ком так страсти не кипят!

Я всех важнее в этом доме

И каждый день в нём нарасхват!

Вчера борщом всех накормила.

Сегодня – супом с овощей,

А сколько каш переварила!..

Рагу, солянок или щей!..»

 

Не удержался унитаз:

«Нет! В доме я важней всех вас!

Все всё буквально, побросав,

Ко мне – бегут!.. Бегут – стремглав!

Меня хозяин – почитает:

Газеты, книжки здесь читает!

Пред мной охотно и без лени,

Он преклонял свои колени

И не один раз – обнимал!..

И от избытка чувств – стонал!..

И я, о важности забыв,

Его спасал, включая слив,

И процедурой этой водной,

Водой бодрящей и холодной,

Его я в чувство приводил.

И он, довольный, уходил,

Мне благодарности даря…

Так что, не спорьте дальше зря.

Важней всех – я!»

 

Не сумуй за мною, рідна хато!

 

Не сумуй за мною, рідна хато!

Не сумуй за мною, рідний двір!

Були в нас і радощі, і свято…

Мусіли розстатись ми, повір!

 

Так в житті цім склалося не нами,

Що покинули всі троє ми свій дім…

Дім, що грів й леліяв нас роками,

Поки підростали дружно в нім!

 

Потім враз з гнізда ми розлетілись!!!

Дивний шлях був в кожного із нас

На шляху не раз іще зустрілись

Божим передбаченням – в свій час…

 

Мусів хтось ще відійти у вічність –

Ті, хто нас горнули до гнізда…

Нашого життя недовговічність

На подвір’я листям опада…

 

Рік за роком йде життя все далі…

Дощ та сніг років змивають шал…

Зі всіх сил кручу свої педалі

Через перешкод бурхливий шквал!..

 

І доїхати до тебе я так хочу!!!

І згадати все, що не вернуть!..

Я прошу тебе: Чекай мене, дім отчий!!!

Я прошу тебе: ще трішечки побудь!!!..

 

Їм те, що варить голова

 

«Оспівуєм» сльози ми часто,

Свій блуд, свою біль, всяке зло…

Невдачі свої та нещастя…

Й чекаєм… щоб нам «повезло»?!..

 

І варимось в цьому роками,

Й по вуха в багні стоїмо,

і потім своїми ж руками

все те, що варили – їмо!

 

А бабця моя говорила,

що «…буде тим горщик смердів,

що в ньому людина варила,

на протязі безлічі днів!..

 

І в хаті тим буде смердіти,

що варить людина весь час,

і правду тут нікуди діти –

як ми з Богом, так Він до нас!..»

 

Я бабціних слів не забула,

Та зміст їх не швидко дійшов…

Тому-то й проблем в мене було…

Й багато «ламала я дров»…

 

І стільки в житті пережила!..

Не раз врозумляв Бог, не два….

Аж врешті, таки зрозуміла:

«Їм» те, що «варить» голова.

 

А я і не приховую, що родом із села

 

А я і не приховую, що родом із села,

Що босонога бігала по калабанях з криком,

І в дощ, і в сніг з морозами, до школи радо йшла,

І ковзани на цурочках для мене були шиком!

 

А я і не соромлюся, що родом із села,

І екзотичну чамкала картопельку в «мундирах»…

До неї – із цибулькою зажарочка була,

Та був кисляк з сметанкою, з смачним янтарним сиром… Мммм…

 

А я і не соромлюся, що родом із села,

Здаються мені казкою всі враження малечі…

Пройшли роки десятками, а в серці все несла

Той хліба смак та запахи на повну хату з печі!..

 

А я і не соромлюся, що родом із села,

В селі ходила з пишною та довгою косою,

Душею вкрай щасливою і вільною росла,

Назавжди переповнена землі й небес красою.

 

А я і не соромлюся, що родом із села,

І що весь час проводила на лузі та городах,

Лягти в рядки картόпляні замріяно могла,

І в небеса дивитися, затамувавши подих.

 

А я і не соромлюся, що родом із села,

І дуже цим пишаюся, і зовсім не фліртую.

І хоч завжди у бідності та у труді жила –

Любов’ю збагатилася та труд людський ціную.

 

А я і не соромлюся, що родом із села,

Де милувалась заходом та сходом сонця рано…

І згадую, і згадую, як стежечкою йшла:

Там схід сліпучо-сяючий – там захід наш багряний!

 

А я і не соромлюся, що родом із села,

Душею відчувається, що я дитя природи.

«Міською» за півсотні літ так стати й не змогла,

Я вдячна Тобі, Господи, – сільської я породи!

 

Жіноча мудрість

 

Місько виріс зі штанів,

До дівок моргає,

Й ось до Вірці трьох сватів

Якось засилає.

Вірця дівка не проста,

В Франції родина,

То й Михась собі гада:

«Вигідна дівчина!»

Відгуляли всім селом,

Дороге весілля!

Лежить Місько під столом,

Голова – з похмілля…

Зголоднів уже як слід,

Щось би вкинуть в шлунок…

А кохана: « На обід –

лиш мій поцілунок!

У французів, щоб ти вник,

Тонкая натура,

І на першім місці в них –

То є їх фігура!

Ти фігуру бережи –

Ставим в цьому крапку!

З’їж сухарик й оближи

Цю жаб’ячу лапку!

Це смачний делікатес –

Ти лишень понюхай!..»

Але Місько злий, як пес,

Не хотів і слухать!..

Гидко сплюнув: « Хай його!

Впору тут заплакать,

Я так скоро ще чого,

То почну і квакать!..»

Перший день ще як-не-як,

А на другий ранок,

Молодий і так і сяк –

Випросив сніданок.

Кличе Вірця: «О, Мішель!

Я вже зготувала,

Зветься блюдо: вір-мішель!

З ним – шматочок сала!»

Проковтнув, рука дрижить…

Що то – крапля в морі!..

Але ж клявся вік прожить

В радості та в горі!..

Вірця й завтра на тарель

Те, що й вчора, дала:

Але, блюдо – мур-мішель,

Ніжно так назвала…

І на третій – натюрель,

Було все те саме,

Але назва – мир-мішель,–

На любов екзамен!

Все так мило та з теплом,

Що Мішель змирився

І сьогодні за столом

Жабенят об’ївся!

 

Дожартувався

 

Їду я собі в маршрутці,

Без всякої думки,

Враз зайшла бабуся в хустці,

Їй щось впало з сумки.

 

Тут водій пожартував,

Та не зовсім вдало,

Й бабці весело сказав:

«То моє, що впало!»

 

Йому – бабця: «Їдь, гляди,

Головне тихенько,

А то впаду до біди –

Й буду твоя всенька!..»

 

Собача миска

 

Кум прийшов до кума в гості,

Та зрадів немало,

Бо вареників дві миски

Їм кума подала!

 

Двічі випили хлопаки,

Двічі закусили!..

А в куті – сидить собака,

Й дивиться щосили!…

 

Кум помітив, та питає:

«Дивно то, Семене,

Чого так собака тая

Дивиться на мене?!..»

 

Заспокоїв кум крізь сміх:

«Не приймайте близько!

Він так дивиться на всіх,

Хто їсть з його миски!..

Іхххі-хі-хі-хіххх!!!...»

 

І треба ж то тобі булό?!

(бувальщина)

 

Була розумна моя бабця,

І дуже гостра на язик,

І я велике мала щастя

Пройти дотепності ази.

 

Одного разу бабця з поля

Вела додому своїх кіз.

І треба ж! Наздогнав поволі

Їх повний, з мужиками, віз.

 

А кози – хвостики задрали,

Під гірку весело біжать!

І хлопи кепкувати стали,

Від сміху покотом лежать!

 

Бабця культурно промовчала,

Але один старатись рад,

Та й каже: «Ганю, ти б їм взяла

І фартушком прикрила зад!..»

 

У бабці гумор був не вбогий:

«Гляди, розумник ти який!

Язик у тебе такий довгий –

То злізь і язиком прикрий!»

 

Вже з нього хлопи реготали,

Сміялось довго все село,

І мужику тому казали:

«І треба ж то тобі булό?!»

 

День рождения у мамы

 

Пахнет в доме пирогами!

День рождения у мамы!

Маму очень я люблю!

Пыль протру, цветы полью!

В праздник, знают все давно,

Всяких дел полным-полно!

Все, конечно, в беготне.

Значит дом весь – лишь на мне!

За цветы в ответе лично,

Я полил их все – отлично!

Ручейки бежали дружно –

Значит сделал всё, как нужно!!

Взял я тряпку, намочил,

В доме все протёр, отмыл!

(Правда папа, потом долго,

феном весь диван сушил…)

Мама долго умилялась,

Сделать так, как я – старалась!!!,

И, счастливая, сквозь смех,

Всё хвалила: «ты лучше всех!!!!»

Я смутился, но сказал:

«Это я всегда ведь знал...

У тебя ведь много дел,

Я помочь чуть-чуть хотел.

Чтобы был счастливый самый

День рождения у мамы!»

 

День рождения у папы

 

А сегодня – день рожденья

Папа празднует у нас!

Поднимал я настроенье

Папе много-много раз:

Принялася мама стряпать,,

Папа бегал в магазин,

Гардеробом в праздник папы

Занимался я один.

Я костюм почистил новый,

Зубной щеткой со всех сил!,

Зубчики застежек-молний,

Так же в брюках не забыл ....

Правда, паста не смывалась,

Но костюм был – просто шик!

Мама где-то час смеялась,

Говоря: «РАСТЁТ, мужик!»

Папин галстук и рубашку,

Гладил долго – целый час,

Мама ими пол помыла!

Пол блестел – ну, просто класс!!!

Папа, улыбаясь маме,

Труд мой высоко ценя,

Отмечал свой день в пижаме,

На руках держа меня!!!

 

Кто же мы?!..

(необычный случай из моей жизни)

 

На протяжении всей жизни, начиная с детства, со мной происходило очень много необычного, сверхъестественного. Поделюсь воспоминаниями об одном из таких событий.

Полёт вне тела – мной не планировался. В свои дошкольные начала 60-х, ни о чём таком вообще не слышала, не знала, и знать не могла. Родилась я в глухой деревне, где в то время не было ещё в домах ни электрики, ни радио. После насыщенного важными детскими делами, дня, а именно: после изучения окружающей меня, сказочной действительности сельской жизни в лоне потрясающе роскошной природы – сон был мне в радость. Усталым прощальным взглядом «До завтра!», скользнув по окну, за которым было ещё довольно светло, я тут же уснула. Уснула, но не осталась спать. А отделившись от тела – как-то очутилась на улице. Такое впечатление, что прошла насквозь через все препятствия. В том состоянии, знала: «Тело – осталось на кровати. А я – легко поднялась вверх, на высоту птичьего полёта!».

Как же живописно выглядела картина, что открылась перед моими глазами! Это было захватывающе красиво и необычно. К примеру, огромный ясень, что рос сразу за нашим домом – выглядел сверху, как кудрявый шар!.. Я с восторгом впитывала в себя раскрывшуюся передо мной, панораму: крышу нашего дома, кудряшки нашего сада, все огороды по нашей улице, в виде разноцветных, аккуратно расстеленных по земле, прямоугольных лоскутов полотна!..

Затем справа я увидела, как блеснул, будто остекленевший, наш неугомонный пруд! Он был таким же необычным, как и всё остальное! Внизу – потрясающая картина местного «болота» с его недавно вырытыми карьерами и речушкой!.. Нет, что ни говори – такого видеть мне не приходилось до этого никогда!.. Вдруг со стороны пруда потянуло свежим вечерним ветерком. Меня этот порыв ветра слегка коснулся в воздухе, и мне показалось, что даже всколыхнул.

― Могу упасть! – ужаснулась я и мгновенно вернулась в своё тело! Будто невидимая пружинка меня в один миг втянула обратно! Безмятежный сон тут же унёс реальность только что пережитого.

Годы шли, а это – не стиралось в памяти. Первый парашютный прыжок в мои 16, подтвердил, что всё, что со мной происходило в детстве, было настоящим. Панорама сверху – стала тому доказательством: То же самое! Но уже наяву.

Моя любознательность шаг за шагом вела меня дальше – за пределы видимого. Так я и узнала, что невидимое также имеет свои горизонты. И открываются они только перед теми, кто готов шагнуть за черту.

© Вера Шредер (Шепель)

       МНЕНИЯ          РАССУЖДЕНИЯ           ПОЖЕЛАНИЯ          ВОПРОСЫ

* Инструкция по использованию системы комментариев